Виклики сучасного суспільства ставлять перед системою освіти завдання виховати громадянина-патріота нової формації (ініціативну особистість продуктивно-діяльнісного типу),яка бачить перспективи своєї держави, готова відстоювати її інтереси. Тож педагоги мають насамперед створювати ситуації для формування у вихованців діяльнісного ставлення до всього, що об᾽ єнується поняттям «національні скарби», до національних свят і традицій, особливо до етнічного коду, який створив націю і захищав її високі ідеали. 

 Українці традиційно протягом  багатьох століть звеличували ідеали добра,милосердя,людяності,честі,гідності та працелюбства. На цих життєстверджуючих ідеалах багатьох поколінь і склалася цілісна система свят і обрядів. Календарні свята і обряди становлять найсуттєвішу частину традиційно-побутової культури,оскільки, по суті, визначають весь розпорядок життя людини протягом року.Головний елемент календарної обрядовості – коляда (від лат. сalendae – перший день кожного місяця) –відбивав певну ритмічність життя за зовнішніми ознаками.

​

 Зимовий цикл обрядовості припадає на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння – та на початок нового року,коли у людини виникає природне бажання передбачити майбутнє й водночас вплинути на нього.Саме тому в обрядах зимових свят так багато колядувань,щедрувань, ряджень,ворожінь.

​

  В народі говорять: "Зима прийшла і празничків привела". І дійсно: взимку майже щодня – свято. Зимові свята починаються 4 грудня зі свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, «коли вводиться літо у зиму». Цей день віщує, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня). Обряди зимового циклу пов'язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту.

​

 У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої обрядовості: зустріч - проводи. Зустріччю предків на Свят-вечір розпочинався період найважливіших зимових свят - Різдвяні свята, котрі закінчувалися проводами на Водохреща. Різдвяний цикл свят був пов’язаний із відродженням нового сонця, яке відтоді починає щораз вище підноситися і тепліше пригрівати. У ньому було найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя і достаток; багато з них також було спрямовано на вшанування покійних предків. У цей період українці колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям.

 

Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковним календарем, день Петра Вериги (29 січня). З ним народне повір’я пов’язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо.

​

  По всій Україні від Введення починали розучувати колядки, виготовляти «вбрання» для колядників і переряджених. Майже повсюдно вірили в полаз: хто вранці першим завітає до хати, той буде полазником; від нього залежатиме щастя, здоров’я чи лихо. Достаток віщував молодий відвідувач, та ще й коли був з грошима; нещастя — старий, немічний, особливо стара баба або той, що приходив щось позичати. Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, господарі подекуди старалися раненько ввести до хати свого «полазника»: вола, телицю, вівцю — своєрідне втілення селянського добробуту.

​

 До Введення дівчата та молодиці повинні були закінчити тіпати чи терти льон і коноплі. Хто не впорається вчасно з цією роботою, накличе влітку бурю на поля, а на себе — зневагу людей. До того ж існувало повір’я, що в цей день надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відібрати молоко у корів. Ось чому майже по всій Україні люди вдавалися до різноманітних оберегів обсипали подвір’я і стайні маком-самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим’я маслом, часником, а на дверях стаєнь дьогтем рисували хрестики. Худобу в цей день щедро годували. У центральних районах України, на Поділлі спеціально варили з борошна густу киселицю і давали коровам — щоб густою була сметана.

​

Введення в народі ще називали «Видінням». Це зумовлено народним віруванням, згідно з якими Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє тіло. Це християнізоване тлумачення. Поняття «дух», «душа» виникло набагато раніше, про що маємо цікаві свідчення в обрядовому фольклорі. З ними пов’язане усвідомлення «вирію» — місця, куди відходять душі після смерті. Як і живі, за законами дихотомії (парного протиставлення), поділялися на «своїх» і «чужих», так і після смерті душі (духи) поділялися на «своїх» і «чужих», «добрих» і «недобрих». Звідси й двоїстість в обрядових дійствах: з одного боку, вшановуємо покійних предків, з іншого — вживаємо найрізноманітніших оберегів від «нечистої сили».

​

Дехто вважає такі дійства чаклунством, забобонами, магією. Але це лише часткове і далеко не точне їх тлумачення. Вивчаючи звичаї та обряди свого народу, слід пам’ятати, що чаклунством чи магією займалися одиниці, а звичаї та обряди народу складалися на давній світоглядній основі. З днем пам’яті великомучениці Катерини (7 грудня) пов’язувалися звичаї «кликати Долю», ворожити на щасливе заміжжя. Робили це переважно дівчата. Вони сходилися до однієї з хат чи до хати, де зимовими вечорами влаштовувались вечорниці. Там варили пшоняну кашу. Коли сутеніло, загортали горщик з кашею у рушник і виходили до воріт «кликати Долю». Кожна дівчина по черзі гримала макогоном об ворота і гукала: «Доле, ходи до нас вечеряти». Потім прислухалися, чи не чути десь у селі якихось голосів, чи «одізвалася Доля». У Галичині дівчата під час вечері потай зі жменею каші вибігали надвір, кидали кашу на дах і кликали свого судженого кашу їсти.

Звєкова Н.О.,

класний керівник учнів 9 класу