БІЛОУСІВКА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ: ПОТРІБНО ЗНАТИ, ЩОБ ПАМ'ЯТАТИ
Чужинці увійшли в село без єдиного пострілу. Рухаючись на схід, окремі румунські частини в грудні 1941 року заходили в село. Річка Південний Буг стала кордоном між Румунією і Німеччиною. З вересня 1941 р. територію між Дністром та Південним Бугом було передано в управління румунським окупаційним органам під назвою Трансністрія. Так західна частина Миколаївської області опинилася під румунською окупацією, в той час як східна частина разом з Миколаєвом увійшла до складу генеральної округи «Миколаїв» Рейхскомісаріату «Україна». Таким чином наше село опинилося на кордоні. Хто тоді втік у Дмитрівку (це в Румунію), той мав більше можливостей врятуватися.
Днів через 10 по понтонному мосту, який звели через річку, пройшла німецька піхотна дивізія, на двох берегах були встановлені на машинах радіостанції, які виконували німецькі похідні марші. Через 150-200 м в розриві колони рухалися машини із спарованими шестиствольними зенітними кулеметами. Так недільним днем 1941 року німецькі солдати увійшли в село Білоусівку. Вгодовані, вибриті солдати в гімнастерках із загорнутими рукавами без головного вбрання з автоматом, який теліпався на грудях. В’їхали на мотоциклах, встановили прапор вермахту на приміщенні сільської ради. Тут був німецький гарнізон десь з 1941 по 1943 роки, який розмістився по хатах, а господарі мали їм прислуговувати: прати, варити їсти.
Почали вирішувати, як жити у колгоспі. На той час колгоспи були розграбовані, на їх місці німецька адміністрація створили земельні громади для зручності експлуатації населення. Було створено одноосібні господарства по 10 сімей в групі. Землю та інвентар поділили між ними. Роботи на полях відновили і організували таким чином, щоб відсоток відходив на допомогу німецькій армії. Тоді хліб, із перебоями, але почали видавати.
В селі Білоусівка була встановлена окупаційна влада, обрано старостів. Старостами були Лобас Василь Савович та Стучинський Михайло Михайлович. У селі діяла комендантська година. Нічні обходи села проводила місцева поліція (поліцаї). Поліцаями багато було місцевих. Вони і грабували, і били-вбивали... Декого примушували вступити до поліції, але були й такі, що записалися добровільно. Такі поліцаї були жахливими людьми: вони грабували, доносили усе що знали і не знали, жили добре і ні в чому собі не відмовляли, відкрито тим хизувалися.
З перших днів окупації нацисти запровадили «новий порядок», одним з елементів якого стало винищення єврейського населення. Протягом серпня-вересня 1941 р. у західній частині Миколаївської області команда айнзацгрупи «D» винищила усіх євреїв, яких змогла виявити.
У Білоусівці проживала сім’я євреїв-вчителів: Яня Бензіонович із дітьми (дівчина Маля і хлопець Бень) та сестра Яна Бензіоновича – Поліна Бензіоновна, вчителька середніх класів. Ян Бензіонович навчав молодших школярів у початковій школі, яка до війни була там, де зараз шкільна їдальня та майстерня. Їх мали розстріляти, хоч люди за них заступалися і просили не чіпати. Одного вечора Поліна Бензіонівна принесла колезі-вчительці відрізи тканини і сказала: «Бери, пошиєш дітям щось. Нам вони не потрібні вже. Нас все одно вб’ють». Наступного дня люди бачили бачили Яна Бензіоновича, який кудись їхав, в нього запитали куди, а він відповів: «Рити могилу своїй сім’ї». Їх вивезли у бік Дорошівки і розстріляли. Молодша донька не доїхала, - померла від «розриву серця».
Почалися трудові окупаційні будні.
Поліцаї ретельно слідкували, як працює восени 1941 року на полях населення Білоусівки. Жінки переважно працювали на землях попід Бугом: серпами жали зерно, скидали із косарки, яку тягли коні, снопи і тоді зі всієї ниви збирали зв’язані снопи і підпихали під комбайн. І так тягли того комбайна далі…
Тяжкий час настав, коли прийшла зима. Ходили всі голодні та босі. Як і влітку взували постоли, які виготовляли із шкур свиней, корів або коней. Хто мав ще вівці, плели довгі суконні панчохи із вовняної шерсті, щоб було тепліше. Спідниці жінки шили із німецьких брезентових палаток. А німці ще ходили по хатах: «яйка, млеко», а діти плакали, бо вони забирають те, що вони мали поїсти…
Влітку 1942 року проходили на схід через Білоусівку італійські солдати, у яких на головах були шляпи із пірям; а болгарські частини рухалися на велосипедах…
Наприкінці літа 1942 року з’явилися українські гроші, але купити за них не було що, деякі білоусівці ходили по хуторах і міняли деякі домашні речі на зерно і борошно, а також ходили у плавні стригти рисові колоски. Вдома зерно перероблювалося на ручних жорновах. Замість цукру застосовували сік із цукрового або кормового буряка. За гасом для ламп їздили до міста Вознесенська.
Молодь 14-20 років працювала на будівництві дороги Миколаїв-Вознесенськ (шляху). За всіма робітниками наглядали поліцаї або коменданти. Тоді до Миколаєва вела звичайна грунтова дорога, яку треба було перетворити на трасу для військової техніки. Тримали працівників вночі у холодних приміщеннях, поступово рухаючись у бік Миколаєва. Годували погано, а робити треба було тяжко. Так у с. Широке (сучасне с. Костянтинівка Новоодеського району) білоусівців разом з іншими працівниками поселили у приміщенні розбомбленої школи разом із військовополоненими. Там була повна антисанітарія: повно вошей, «гуляв» тиф. Усі розміщувалися на багатоповерхових нарах…
Інших ганяли працювали на будівництві залізниці. З ранку до вечора у обов’язок входило засипати ями біля залізничної дороги, які утворювалися після того, як проїжджали німецькі машини. Навіть якщо ями немає, то стояти не дозволялося, мусили підсипати дорогу, розрівнювати землю, за невиконання могли отримати по колінах палкою. Через два тижні замінювала наступна бригада, а перша поверталася додому.
Також примушували працювати на будівництві та обслуговуванні німецького аеродрому, який розміщувався між селом та землями сучасного Михайлівського кар’єру.
Під час війни усі жителі села працювали на полі або засипали «шлях» камінням, яке носили із каменоломні, що знаходилася біля Білоусівки.
Окупаційний режим німецької влади породив опір населення шляхом розгортання партизанського і підпільного рухів. У 1941 році в селі Білоусівка була створена підпільна антифашистська трійка, в яку вступили вчителі Білоусівської середньої школи: Синєгрибов Григорій Павлович, Дончик Степан Семенович, офіцер Радянської Армії Кучер Олексій Михайлович, а пізніше лікар Зауменний (ім'я не відомо), Пошукайло Миколай, а також мешканці с. Дорошівка Мозолевській, Харченко та інші. Ця організація одержувала вказівки з Вознесенського центру безпосередньо або через організацію с. Рацино. Білоусівські підпільники діставали зброю, у тому числі 2 кулемети перевезли до с. Рацино. Окрім зведень «Совінформбюро» підпільники видавали листівки, з яких жителі Білоусівки дізнавалися правду про події на фронтах. У них, зокрема, повідомлялося про те, що фашистська армія одержала нищівний удар під Москвою і відкинута до столиці.
Підпільники збирали зброю на місцях колишніх боїв, встановили зв'язок з радянським командуванням. Підпільний штаб Вознесенська (до якого входила і білоусівська група) вирішив відзначити 1 Травня 1943 року бойовою операцією - висадити залізничний міст через р. Південний Буг, по якому йшли на фронт фашистські ешелони. Але в організацію пробрався зрадник, він вказав ворогу місце і дату проведення операції, адреси патріотів. Вночі біля моста підпільників чекала засідка. Патріоти потрапили в пастку. Вранці починалися масові арешти. Підпілля зазнало важких втрат, але воно жило і продовжувало боротися з фашистськими загарбниками.
Одному з членів Білоусівської підпільної групи, Дончику С.С., вдалося дивом залишитися в живих. Цікава історія відбулася з вчителем. Коли він повертався із завдання додому, його зупинили німці і стали розпитувати про Дончика С.С. Тоді він зрозумів, що нашу групу хтось зрадив. Був необхідний якийсь вихід. Коли його попросили вказати його же будинок, то він показав у зворотний бік, а сам після того, як розлучився з гітлерівцями, побіг до плавнів, переплив річку і ... залишився в живих. Схоплених учасників підпілля у м. Вознесенську по-звірячому катували, рвали собаками-вівчарками, а потім знесилених розстріляли. Останки підпільників перенесені і поховані у парку імені Шевченка у місті Вознесенську.
На місці, де сучасні Будинок культури і школа, був пересильний пункт для військовополонених. Там була територія із плацом та колючою проволокою. Біля полонених працювали Коля Луцький і Коля Стульчинський. Говорили, що багато полонених вмирало без їжі та ліків.
Місцеві жителі приносили цим бідолашним їжу, але за це карали. Жінки все одно пекли хліб і носили полоненим, на яких було жахливо дивитися. Неодноразово отримували за це нагайками. Але німці дозволяли їх годувати. Били більше для страху. Населення допомагало і медикаментами, а ще були випадки допомоги при втечі.
Одна молоденька дівчина носила їжу полоненому учителю, який був сам десь із західної України. Коли полонених мали перенаправляти до Миколаєва, вона і ще багато таких же дівчат виходили на «шлях» їх проводжати. Німці не забороняли. І ось цей полонений-вчитель втік. Потім через багато років він приїздив у село, щоб знайти цю дівчину, але вона незабаром після війни вмерла.
П’ятнадцятирічний хлопець Строїн Василь Іванович возив воду і харчі військовополоненим. Залишивши воду або скинувши харчі, він одягав у свій чистий піджак полоненого, давав йому батіг і віжки, а сам у цей час ніби рихтував бочку чи воза на ходу, або просто накривав полоненого діжкою дном уверх і вивозив. Таким чином він вивіз танкіста до села Дорошівки. Спочатку переховував у себе, а потім у Малого Якова Антоновича.
Одного разу на підводі із бочкою заїхав дід на подвір’я школи, поки там воду вивантажував, під сидіння заліз один полонений. Дід зробив виляд, що нікого не помічає. І коли вже приїхали на гарман, то полонений виліз і побіг кудись у бік Миколаєва, німці його і не наздогнали.
Якось жінки їхали підводою і везли із ниви буряк, а полонені почали просити у них буряка поїсти, жінки розкидали їм, а німці почали кричати. Але жінки весь буряк і скинули. Потім повернули і поїхали знову збирати буряк. Верталися вже іншою дорогою.
У приміщенні сучасної школи, яка тоді була недобудована, стіни довго були обписані іменами та адресами військовополонених…
Героями не завжди є ті, які забирали чужі життя, а й ті, хто захищали їх ціною свого. Найчастіше про них мало знають. Нерідко вони безіменні.
У приміщенні контори колгоспу ім. Шмідта (будинок по вул. Шмідта, 35 с. Білоусівки) була німецька комендатура. Посаду керівника в даній інстанції займав німецький офіцер – комендант, якому підпорядковувалися начальник поліції, старости та писар. Старости вирішували всі питання життєдіяльності села: вели бухгалтерію, слідкували за виконанням планів поставки сільськогосподарських продуктів для німецької армії, займалися збором податків з населення, збирали майно і теплий одяг для німецьких солдатів, контролювали громадські господарства. Фактично на поліцію було покладено завдання максимального визиску економічних та людських ресурсів. Однією зі складових частин окупаційного режиму нацистських загарбників стало насильницьке вивезення мирного населення Білоусівки на примусові роботи до країн Західної Європи, окупованих Німеччиною, у 1942-1944 рр. (в основному вивозили юнаків та дівчат 1926-1927 року народження). За відмову їхати до Німеччини мирне населення підлягало тюремному замкненню, а то і розстрілу.
За розповідями білоусівців близько 100 молодих хлопців і дівчат 1921-1926 років народження вивезли на примусові роботи у Німеччину та Австрію (58 осіб установлено). Матері ховали метрики з роками народження дітей, намагалися їх підробити, але це було марно. Старожили с.Білоусівки розповідають, що деяких односельців ховали так: виривали ями, саджали туди дітей, перекривали яму дошками та засипали землею, лишивши маленький отвір для повітря. Виходити дозволяли лише ввечері й ненадовго, щоб розім’ятися і сходити до туалету. Також розказують, що були такі, хто тікав за село і переховувався у степу, а деякі матері спалювали або закопували свідоцтва про народження і видавали дітей за менших.
У 1941-1944 роках насильно вивезені на роботи до гітлерівської Європи і як військовополонені перебували на примусових роботах:
1. Аркуша Єфросинія Петрівна, 1926 року народження, вивезена у серпні 1943 року. Працювала на цементному заводі у м.Бремен, Німеччина. Звільнена у травні 1946 року.
2. Бараненко Іван Гаврилович, 1915 року народження, вивезений у 1944 році. Працював чорноробочим на лісопильній фабриці у м.Темпч, Польша.
3. Білий Микола Маркович, 1925 року народження, колгоспник. Вивезений до м.Франкфурт, Німеччина.
4. Білий Павло Якович, 01(16) березня 1927 року народження, вивезений до Німеччини 14 березня 1943 року, де працював на шахті у таборі в м.Кала. 14 квітня 1945 року звільнений американськими військами. Помер 20.06.2009 року.
5. Божко Лідія, вивезена в серпні 1942 року. Працювала на військовому заводі в м. Штутгарт, Німеччина. Звільнена 07.04.1945 року американськими військами.
6. Браславський Михайло Якович, 1923 року народження, вивезений у грудні 1943 року. Працював на сільськогосподарських роботах у Австрії.
7. Вижул Ніна Герасимівна (Афанасіївна), 1921 року народження, вивезена у жовтні 1942 року. Працювала на фабриці у Німеччині. Звільнена у 1945 році.
8. Відіна Лідія Яківна, 1926 року народження, вивезена до Німеччини.
9. Волошина Катерина Іванівна, 1918 року народження, утримувалася у таборі в м.Фюрстенберг, Німеччина.
10. Волошина (Волошинова) Єфросинія Кирилівна, 1926 року народження, вивезена 21.08.1943 року. Працювала у порту м.Бремен, Німеччина. Звільнена 05.05.1945 року.
11. Волошина Раїса Олексіївна, 1926 року народження, вивезена 19.08.1943 року. Працювала на кухні. Утримувалася у таборі в м. Бреденфельде, Німеччина. Звільнена 07.05.1945 року.
12. Водян Ніна Трохимівна, 26.06.1922 року народження, вивезена за кордон.
13. Галинський Василь Степанович, 10.03.1925 року народження, 10 березня 1943 року військовополоненим потрапив до табору Ваймер, Німеччина. З 18 квітня 1943 року по 10 травня 1945 року працював чорноробом на будівництві залізниці у м.Єна, концтаборі Бухенвальд, звільнений американськими військами. Помер 30.08.2007 р.
14. Гичко Володимир Семенович, 1921 року народження, вивезений 10.10.1943 року. Утримувався у таборі в Німеччині.
15. Гончаренко (Чайка) Ганна Захарівна, 16 лютого 1926 року народження, уродженка м.Нова-Одеса Миколаївської області. У серпні 1942 року була вивезена на примусові роботи до Німеччини (м. Брік). Працювала на фабриці з виготовлення вікон і дверей. З січня 1945 року працювала прибиральницею у шпиталі. Влітку 1945 року повернулася до м.Нова-Одеса.
16. Довганюк (Сова) Олена Василівна, 10 липня 1922 року народження. У серпні 1941 року вивезена на примусові роботи до Німеччини (м.Штутгарт). Працювала на заводі з виготовлення деталей для літаків. Звільнена 07.04.1945 року американськими військами. Померла 02.03.2005 р.
17. Дрозд Микола Іванович, 1918 року народження, уродженець с. Дмитрівка Вознесенського району. 1939 року призваний до лав Радянської армії. З 1941 року відправлений на фронт, отримавши поранення та контузію, потрапив у полон. Працював столяром, по господарстві. Повернувся 1949 року. Помер у 1990 році.
18. Захарченко Олексій Павлович, 16.08.1928 р.-19.11.2007 р.
19. Карпова Ніна Трохимівна, 1926 року народження, вивезена 20.08.1943 року. Працювала у лікарні в м. Ротенбург, Німеччина.
20. Козловська Галина Степанівна, 1921 року народження.
21. Кольц Лідія Степанівна, 14 лютого 1921 року народження, вивезена до Німеччини 03 жовтня 1942 року, де працювала чорноробом у м.Штутгард на військовій фабриці. 11 квітня 1945 року звільнена американськими військами. 9 липня 1945 року повернулася до с. Білоусівки.
22. Кольц (Кольчак, Кольш) Кіндрат Степанович, 1928 року народження, вивезений у 1942 (1943) році. Працював чорноробом у Німеччині. Звільнений 09.05.1945 року.
23. Король Олександра Антонівна, 08 червня 1926 року народження, уродженка с.Щербані Вознесенського району Миколаївської області, була насильно вивезена до Німеччини 19 липня 1943 року. З 05 вересня 1943 року по 27 квітня 1945 року працювала прибиральницею у таборах у м.Бремен. 27 квітня 1945 року була звільнена англійськими військами. 10 вересня 1945 року повернулася до с.Щербані.
24. Котляр Ганна Олексіївна, 1924 року народження, вивезена у 1943 році. Працювала чорноробом у Німеччині. Звільнена у 1945 році.
25. Котляр Феодосія Єгорівна, 1926 року народження, вивезена у липні 1943 року. Працювала чорноробом у Німеччині. Звільнена у 1945 році.
26. Кравченко Марія Омелянівна, 1926 року народження, вивезена до м.Ротенбург, Німеччина.
27. Красноступ Катерина Тимофіївна, 7 грудня 1926 року народження, 19 серпня 1942 року була насильно вивезена до Німеччини, де працювала у трудовому таборі «Марина» (м.Бремен) на будівництві доріг. З 20 серпня 1943 року по квітень 1945 року працювала на фермера на сільськогосподарських роботах. Влітку 1945 року повернулася до с.Білоусівки. Померла 04.02.2011 року.
28. Кучер Віра Василівна, 17 грудня 1926 року народження, була насильно вивезена до Німеччини у м. Ерфурт 15 липня 1943 року. З м.Ерфурт була направлена в с.Трибець, де працювала у аптеці при лікарні з 01 серпня 1943 року по 17 лютого 1944 року. 17 лютого 1944 року була заарештована за антифашистську агітацію та відправлена до табору Равенсбрюк, а потім до м. Барт. Дати звільнення у документі не вказано.
29. Кучер Віра Михайлівна, 1926 року народження, вивезена у липні 1943 року. Працювала на сільськогосподарських роботах у Німеччині. Звільнена у травні 1945 року.
30. Латій Микита Антонович, 1924 року народження, вивезений до Німеччини.
31. Лефтор Василь Петрович, 1911 року народження, вивезений у 1941 році до Німеччини. Звільнений у травні 1945 року.
32. Луцька Ганна Петрівна, 1926 року народження, вивезена 03.03.1944 року. Працювала прибиральницею бікарні у Німеччині. Звільнена 22.04.1945 року.
33. Марченко Сергій Семенович, 01.07.1921р.-07.11.1997р. Перебував у концтаборі на примусових роботах як військовополонений з лютого 1943 року по 3 травня 1945 рік. Працював на заводі в м.Вольжрон.
34. Новосадова (Новосад) Ганна Антонівна, 29 січня 1927 року народження, уродженка с.Арнаутівка №1 Вознесенського району Миколаївської області, насильно вивезена до Німеччини 20 серпня 1943 року, де працювала чорноробом у м.Бремен. 06 травня 1945 року була звільнена англо-американськими військами. 24 липня 1945 року прибула до с.Білоусівки. Померла 13.07.1997 р.
35. Новосад Іван Максимович, 1925 року народження, вивезений 10.08.1943 року. Працював чорноробом в м.Бремен, Німеччина. Звільнений у 1945 році.
36. Паш Людмила Миколаївна, 1925 року народження, уродженка Донецької області, на момент вивезення проживала в с.Білоусівці. Вивезена 16.06.1942 року. Перебувала в м.Кенінгсберг, Східна Прусія (зараз м.Калінінград).
37. Поляков Сава, 1925 року народження, вивезений за кордон.
38. Пронтенко Ілля Іванович, 1926 року народження, вивезений 19.08.1943 року. Працював на залізниці у м.Брауншвайг, Німеччина. Звільнений у травні 1945 року.
39. Пронтенко Іван Онісимович, народився 15.12.1925 року, вивезений 05.03.1944 року. Перебував у одному з відділень концентраційного табору Майтхаузен, поблизу м.Лінц, Австрія. Звільнений 05.051945 року.
40. Пронтенко Петро Кузьмович, 1918 року народження, вивезений у 1944 році. Працював санітаром у госпіталі, Німеччина. Звільнений у березні 1945 року.
41. Руденко Євгенія Степанівна, 25.12.1926 року народження.
42. Рябенко Ольга Романівна, 15.03.1921 року народження, уродженка с.Новогригорівка Вознесенського району. З 1942 року по 1945 рік працювала на господаря поблизу м.Відень, Австрія. Померла 27.04.2010 року.
43. Середа Василь Григорович, 1928 року народження, був насильно вивезений до Румунії 14 березня 1944 року, де працював у м.Моршен у шпиталі. Дати звільнення у документі не вказано.
44. Середа Іван Маркович, 1919 року народження, українець, із селян, член ВЛКСМ; склад сім’ї: дружина, син. Освіта: 6 класів. До 1942 року військовослужбовець Червоної Армії, полонений. Відправлений на примусові роботи до Румунії. 28.03.1944 року звільнений радянськими військами.
45. Скребець Павло Лук’янович, 1901 року народження, українець, із селян, позапартійний; склад сім’ї: батько, мати. Освіти не має. У період окупації проживав у м.Одеса. У 1941 році відправлений на примусові роботи до Німеччини. 03.05.1945 року звільнений американськими військами.
46. Середа Лідія Іванівна, 1924 року народження, вивезена до Німеччини. Померла 02.06.2008 року.
47. Сиротенко Ірина Єгорівна, 1923 року народження, селянка, позапартійна. Склад сім’ї: мати, батько. Освіта 7 класів. Вивезена у серпні 1942 року. Працювала на військовому заводі в м.Штутгарт, Німеччина. Звільнена 07.04.1945 року американськими військами. Померла 19.08.1995 року.
48. Сліпуха Надія Василівна, 01.07.1926 р.-01.04.2008р.
49. Строїн Графина, 1926 року народження, вивезена до Німеччини.
50. Строїн Марія Іванівна, 1926 року народження, українка, із селян, позапартійна; склад сім’ї: батько, мати, 2 брати, сестра. Освіта 7 класів. Працювала у колгоспі ім.А.Марті. 20.08.1943 року відправлена на примусові роботи у м.Бремен, Німеччина. Працювала у млині. У 1945 році звільнена американськими військами.
51. Стучинський Михайло Іванович, 1912 року народження, українець, із селян, позапартійний; склад сім’ї: дружина. Освіта 3 класи. Працював на сільськогосподарських роботах. У 1944 році звільнений радянськими військами.
52. Сулімов Василь Михайлович, 1917 року народження, українець, безпартійний; склад сім’ї: батько. Освіта 4 класи. До 1942 року військовослужбовець Червоної Армії, полонений. У березні 1943 року відправлений на примусові роботи до Німеччини. 04.04.1945 року звільнений англійськими військами.
53. Трощенко Мотрона Володимирівна, 1925 року народження. Освіта 4 класи. 20 лютого 1944 року відправлена на примусові роботи у м.Брікс (Німеччина), де працювала прибиральницею на бензиновому заводі, працювала у м.Відень (Австрія). 08 травня 1945 року звільнена радянськими військами. 11 червня 1945 року прибула до с.Білоусівки. Померла 02.06.1999 р.
54. Шаманська Фросина Кирилівна, 25.12.1926 р.-20.06.2001р.
55. Янковський Олексій Павлович, 1927 року народження, вивезений до Німеччини. Працював на заводі з виготовлення деталей для автомашин з жовтня 1942 року по травень 1945 року. Помер 27.04.1995 року.
56. Ярош Лідія Петрівна, 11.05.1926 р.-21.06.2007р.
Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок — 90-100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Заробітна плата становила 30 % платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. Тобто на руки заробітна плата не видавалася. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув'язненням у концтаборі. Відомо про трьох білоусівців, які перебували у концтаборах: Галинський В.С. – «Бухенвальд», Пронтенко І.О. – «Майтхаузен», Марченко С.С.
Працювали остарбайтери на фабриках та заводах, залізничних станціях, кар'єрах, сільськогосподарських роботах. Робочий день тривав 12-14 годин, жили робітники у бараках, які охоронялися солдатами, на працю їх водили з охороною. Тяжка робота майже не оплачувалася, працівники отримували не більше 10-15 марок на місяць. Годували дуже погано: 200-300 грамів хліба на добу та юшка. Одягу та взуття не видавали, замість взуття були дерев'яні сабо, що нагадували колодки, за кілька годин ходіння у яких ноги розбивалися у кров.
Водночас із тяжкою працею остарбайтери терпіли знущання від господарів, наглядачів, охорони. Не було жодного робітника, який би не отримував побої та не був би принижений. Загалом процес примусового вивезення українців на роботи до Німеччини, який вирізнявся методичністю, жорстокістю та нехтуванням прав і свобод підневільних осіб, уніс численні корективи в долі сотні білоусівців.
Навесні 1944 року в селі Білоусівка лишилося всього десятка два німців.
На краю села проживали переважно німецькі офіцери-радісти, і у крайній хаті була розміщена радіостанція. Ці хлопці не хотіли воювати і постійно говорили своїм старшим, що вони хворі.
Ця їхня радіостанція стояла на всю кімнату із безліччю різнокольорових проводів. Якось маленька Марійка пообрізала ті проводки і понаплітала собі «колечок» на пальчики. Почався галас, німці вирішили, що це якась диверсія. Та коли побачили «колечки», вони заспокоїлися, сміялися, навіть нікого не покарали.
Коли німці мали відступати, то усіх чоловіків із села почали зганяли за річку (у Румунію). Їх мали розстріляти. Але коли загарбники вийшли із села, прийшли вночі і чоловіки. Їх тримали там за колючою проволокою і наказали декільком останнім німцям розстріляти усіх, як ті підуть. Але то теж були молоді німецькі солдати і, коли офіцери пішли, вони відпустили усіх чоловіків і наказали їм швидко тікати…
Німці відходили з села також без єдиного пострілу. Вночі все село не спало: стояв рев машин та мотоциклів, німці збирали свої речі і переправлялися на понтонному мосту у Дмитрівку. До 2 години ночі німців в селі вже не було.
Десь о 4 годині ранку до крайньої хати постукали військові радянської розвідки і запитували чи є німці. Потім вже вдень заїхали у село машинами і встановили радянський прапор на будинку сільської ради.
Коли у село зайшли радянські війська, то солдати теж розмістилися по хатах. Вони буле дуже стомленими і постійно хотіли спати. З приміщення новозбудованої перед війною школи було зірвано усе дерев’яне, щоб будувати плоти. Школа, яка так і не побачила учнів у вересні 1941 року, мала жахливий вигляд.
У городах селян встановили «катюши». Якось ввечері людей попередили: «Сховайтеся. Сьогодні почнуть форсувати Буг».
Тяжким було форсування річки Південний Буг. Вночі здійнявся страшний гуркіт гармат. Форсування почалося з кінця села (сучасний район Руське). Сміливці виходили на подвір’я і бачили тільки язики полум’я над річкою – залпи гармат. Одна з дивізій, котра форсувала Південний Буг – 60 Червонопрапорна Павлоградська стрілкова дивізія ордена Суворова ІІ ступеня. А саме 177 і 180 гвардійські полки. Командир дивізії - генерал-майор Соколов Василь Павлович, Герой Радянського Союзу. Герой Радянського Союзу Командир 177 гвардійського стрілкового полку - полковник Косов Василь Миколайович.
Ветеран війни Іван Степанович Лобенко форсував Південний Буг між Білоусівкою і Дорошівкою поруч із рідним домом у селі Нова Пристань. Зі спогадів Івана Степановича: «Ми переправлялись на підручних засобах: плотах із дошок і очерету по воді. Берег було обнесено колючим дротом. З правого берега нас обстрілювали з гармат фашисти. Вода була червоною від крові. Я проходив за кілька метрів від рідної хати і не знав чи живі рідні, чи все у них гаразд – йшов воювати далі. Наказ треба виконувати».
Наші солдати зайняли за річкою окопи німців, а ті їх порозстрілювали. Тяжкі бої продовжувались до 29 березня і до ранку цього числа противник був вибитий з сіл Дмитрівка і Нова Пристань.
Було багато трупів. На ранок усі вони були тільки у спідній білизні чи взагалі голі (місцеві роздягали померлих, бо самим не було у що вдягатися). Від керівництва була команда збирати померлих і зносити на місце сучасної братської могили у центр села, де тоді був пустир. Люди не розбирали чи то радянський військовий, чи німецький. У цій братській могилі поховані усі солдати, які загинули у ім’я кожний своєї Батьківщини.
У братській могилі у центрі села Білоусівки по вул. Димитрова поховано 78 радянських солдатів, які загинули при звільненні села Білоусівки у березні-квітні 1944 року.
У кінці весни 1944 року у село зайшли війська НКВД, які відступали з-під Києва. Селянам вони нічого поганого не робили. Хлопці були молоді і каялися… Пам’ятають, як вони казали: «Ми не будемо жити, нас наші ж і повбивають».
Під час Другої Світової війни 1939-1945 років за офіційними даними загинуло та пропало без вісті 245 білоусівців. Але ця цифра щороку зростає. Дані про кількість призваних на війну відсутні. Повернулося з війни, зі слів білоусівців, близько 50 чоловік…
З ДНЕМ ПЕРЕМОГИ НАД НАЦИЗМОМ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ, ШАНОВНІ БІЛОУСІВЦІ!
Н.В. Дрозд, начальник відділу ОКМС Дорошівської с/р
Матеріал упорядковано і піддано власній літературній обробці на основі записаних вчителем Ю.А. Дрозд спогадів останніх очевидців подій у 2016 році, тому саме цей матеріал вважається достовірнішим за "радянську" версію.
